§ 1. Поняття конституційного контролю (нагляду)

Загальновизнаним у всіх країнах є те, що конституції мають вищу юридичну силу щодо інших джерел права. З цього випливає принцип конституційної законності, з огля­ду на який будь-яка нормоустановча діяльність має здійсню­ватися згідно з конституцією та при неухильному її дотри­манні. Кожна правова норма, видана будь-яким державним органом, набирає юридичної сили тільки тоді, коли правила поведінки, що містяться в ній, не суперечать приписам кон­ституції. У разі прийняття будь-яким державним органом за­кону чи іншого нормативного акта, що суперечить конститу­ційним нормам, він може бути визнаний юридично зовсім не­значним. Ця функція покладається на інститут конституцій­ного контролю (нагляду).

Розглядаючи поняття "конституційний контроль" (наг­ляд), слід мати на увазі, що у конституціях зарубіжних країн використовуються різні найменування цієї державної функ­ції: конституційний контроль, конституційний нагляд, кон­ституційна юрисдикція, охорона конституції і т. д.

Існують також різні погляди з цього питання в юридич­них, наукових і навчальних виданнях. Щоб уникнути різно­читань, надалі застосовуватимемо термін "конституційний контроль", зважаючи на особливу функцію влади, головним змістом якої є підтримка та забезпечення конституційної за­конності. У цьому смислі під конституційним контролем тре­ба розуміти будь-яку форму перевірки на відповідність до конституції, тобто несуперечливість їй актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, які вико­нують публічні функції або беруть участь у здійсненні пуб­лічної влади.

 

Конституційний контроль у зарубіжних країнах        169

Зрозуміло, це визначення має узагальнюючий і віднос­ний характер, тому що стосовно окремих зарубіжних країн воно потребує конкретизації залежно від об'єктів конститу­ційного контролю, виду органів його здійснення та обсягу їх повноважень.

Визначаючи поняття конституційного контролю, необхід­но з'ясувати його співвідношення з фундаментальними гіл­ками влади — законодавчою, виконавчою та судовою, — які становлять єдину верховну державну владу.

Конституції деяких зарубіжних країн відносять конститу­ційний контроль до судової влади незалежно від того, чи здійснюють його загальні суди, чи спеціальні органи консти­туційного контролю (нагляду).

Так, Конституція Російської Федерації закріплює основи правового статусу Конституційного Суду у гл. 7 "Судова влада", а у п. 2 ст. 118 прямо зазначено, що "судова влада здійснюється через конституційне, цивільне, адміністратив­не та кримінальне судочинство". Аналогічним є становище Федерального Конституційного Суду в Німеччині.

У тому, що інститут Конституційного контролю нале­жить безпосередньо до системи судів, є певна логіка. Адже існує поняття конституційної юстиції, а судова влада, як більш широке явище, охоплює його.

У Грузії також Конституційний Суд текстуальне інтегро­ваний у конституції із загальними судами. Проте у конститу­ціях багатьох інших зарубіжних держав конституційний контроль текстуально виділяється у самостійний Інститут, який не належить до судової влади (Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Франція, Іспанія та ін.). Це зумовлено тим, що функції органів конституційного контролю мають певну специфіку. Згадані органи не можна вважати просто органами правосуддя. Це підтверджується, зокрема, тим, що органи конституційної юстиції мають повноваження розгля­дати так звані юрисдикційні справи, наприклад, у спорах про компетенції між вищими органами держави. Такі спори час­то набувають політичного характеру.

Це свідчить про те, що фундаментальні гілки влади не виключають існування інших функціонально самостійних правових інститутів, зокрема інституту конституційного контролю. Більш того, необхідність і важливість охорони конституції, забезпечення відповідності законодавчих та ін-

 

 

170

Глава 13

ших нормативних актів конституції, верховенства права в юридичній практиці та правозастосувальній діяльності, стри­мування будь-якої гілки влади у випадках виходу за межі конституції та підтримування балансу всіх гілок державної влади зумовлює об'єктивну потребу в особливій гілці влади — контрольній (наглядовій).

Потреба у самостійно функціонуючому інституті консти­туційного контролю є особливо очевидною у державах пере­хідного періоду від тоталітаризму до демократії, для яких * властивими є гостра політична боротьба, протистояння різ­них галузей влади, втручання однієї гілки влади у сферу діяльності іншої, ослаблення органів законодавчої влади та підсилення органів виконавчої влади. За цих умов функ­ціонування інституту конституційного контролю набуває особливо демократичного характеру як гаранта конституції та конституційної законності. Це підтверджує те, що функції конституційного контролю повинні здійснювати органи, які посідають самостійне місце і є організаційно відокремленими від інших гілок влади.

Ідея конституційного контролю вперше зародилася на по­чатку XVII ст. у Великій Британії та була реалізована в діяльності Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур (за­конодавчих зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту та загальному праву.

Проте у сучасному вигляді доктрина конституційного контролю вперше була сформульована й застосована Вер­ховним Судом США. Хоча Конституція США не наділила Верховний Суд правом установлення відповідності законів Конгресу до Конституції, Верховний Суд ще у 1803 р. оголо­сив, що федеральна Конституція — вищий закон країни, і будь-який закон Конгресу, який суперечить Конституції, мо­же бути визнаний судом як неконституційний.

З того часу Верховний Суд США за свою більш як 200-річну історію здобув практично безспірну репутацію суве­ренного національного арбітра і, власне, являє собою "чет­верту владу в державі".

Згодом цей приклад наслідували й інші держави: у 1848 р. конституційний контроль був частково введений у Швейцарії, 1853 р. — в Аргентині, 1891 р. — у Бразилії, 1917 р. — в Уругваї.

До першої світової війни конституційний контроль з'явився у Норвегії, Греції, а після її закінчення набув поши­рення в Інших європейських державах.

 

Конституційний контроль у зарубіжних країнах        17Ї

Слід зазначити, що соціалістична державно-правова нау­ка та практика в основному негативно ставилися до інститу­ту конституційного контролю. Це пов'язувалося, насампе­ред, з політико-ідеологічними причинами, формальним декла­руванням повновладдя верховних представницьких установ, єдності державної влади, запереченням парламентаризму, принципу поділу влади тощо. Насправді це було зумовлено тим, що реальна влада належала партійно-державному апа­рату, і для цієї влади інститут конституційного контролю був стороннім.

Застосування інституту конституційного контролю має свої особливості у ряді держав. Так, це очевидно у деяких мусульманських країнах (наприклад, в Ірані), в яких, влас­не, Основний Закон повинен грунтуватися на Корані, тобто він відповідає не тільки конституції, а й Корану.

§ 2. Види конституційного контролю

Конституційний контроль класифікується за різними під­ставами. Так, за часом здійснення розрізняють попередній і подальший конституційний контроль. За попереднього конт­ролю акт перевіряється щодо відповідності до конституції до набрання ним сили (Швеція, Фінляндія, Франція), а подаль­ший контроль стосується офіційно опублікованих діючих ак­тів (США, Італія, Німеччина). Конституційні ради, наприк­лад, здійснюють попередній контроль за конституційністю законів до їх промульгування та видання, а загальні суди у країнах, де вони мають відповідні повноваження (США, Ка­нада, Австралія, Індія, більшість країн Латинської Америки та ін.), — подальший.

За характером правових наслідків конституційний контроль може бути консультативним або ухвальним. Рі­шення органу конституційного контролю, прийняте у поряд­ку консультативного контролю, не набирає юридичної сили й має рекомендаційний характер, його виконання грунтуєть­ся на авторитеті органу конституційного контролю.

За ухвального контролю рішення є загальнообов'язкови­ми як у разі визнання акта відповідним до конституції, так і в разі оголошення акта неконституційним, тобто таким, що не має юридичної сили.

 

 

772

Глава 13

За обов'язковістю проведення конституційний конт­роль може бути обов'язковим або факультативним. Обов'яз­ковий контроль проводиться у тих випадках, коли це перед­бачено законом. Наприклад, у Російській Федерації для за­лучення Президента до відповідальності обов'язково пови­нен бути висновок Конституційного Суду про дотримання установленого порядку висування обвинувачення Президен­та Російської Федерації у державній зраді або вчиненні іншо­го тяжкого злочину. Факультативний контроль здійснюється тільки у разі виявлення ініціативи уповноваженого суб'єкта конституційного контролю.

За формою конституційний контроль може бути абст­рактним або конкретним. Абстрактний контроль здійснюєть­ся при перевірці конституційного акта чи його частини поза зв'язком з будь-якою конкретною справою. Попередній конт­роль завжди є абстрактним. Конкретний контроль, навпаки, здійснюється тільки у зв'язку з якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню конкрет­ний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх конституцій-ності. Тому конкретний контроль завжди є подальшим.

За змістом конституційний контроль може бути фор­мальним або матеріальним. При формальному контролі пере­вірці підлягає дотримання конституційних умов і вимог, які належать до видання акта. При цьому визначається, чи вхо­дить видання акта до компетенції даного органу, чи дотри­муються процесуальні норми та форма акта. Матеріальний контроль означає перевірку відповідності змісту акта до при­писів конституції.

§ 3. Органи конституційного контролю

Як уже зазначалося, конституційний контроль здійсню­ється загальними державними органами — глава держави, парламент, уряд, омбудсмен, генеральний контролер, конт­рольна (лічильна) палата, уповноважений з прав людини {народний захисник), прокуратура та ін. під час виконання своїх функцій або спеціально нарівні з іншими функціями —-і спеціалізованими органами конституційного контролю.

У цьому зв'язку конституційний контроль буває політич­ний і судовий. Політичний конституційний контроль здійс-

 

Конституційний контроль у зарубіжних країнах        173

нюється президентом, парламентом, урядом та іншими дер­жавними органами, чия діяльність має політичний характер.

Складність та суперечність правозастоеувального проце­су, збільшення кількості нормативних актів, суперечливість судових рішень зумовили необхідність постійного контролю (нагляду) з боку компетентних органів конституційної юрис­дикції. У зарубіжних країнах розрізняють два різновиди су­дового конституційного контролю, які умовно називаються американським та європейським.

За американською системою, поширеною в основному в країнах англосаксонського права, конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції. Особ­ливістю цього конституційного контролю є те, що при розг­ляді судом справи будь-яка із сторін може заявити про не­конституційність застосовуваного закону. У цьому разі спра­ва направляється до Верховного Суду, рішення якого стає обов'язковим для всіх судів. Закон, визнаний Верховним Су­дом як неконституційний, формально продовжує діяти, але не застосовується судами, тобто втрачає судовий захист і, власне, юридичну силу. У такому разі будь-який адміністра­тивний орган формально зберігає право на застосування да­ного закону, але не робить цього, тому що його рішення мо­же бути оскаржено в суд та скасовано, бо для суду зазначе­ний закон немовби уже не існує. Тоді, як правило, парла­мент скасовує цей закон.

У деяких зарубіжних країнах (США, Аргентині, Японії, Норвегії) конституційність законів має право перевіряти будь-який суд, а в інших це може здійснювати тільки Вер­ховний Суд після розгляду конкретної справи нижчими суда­ми (наприклад, в Австралії, Індії, на Мальті).

Американська система конституційного контролю зумов­лена особливостями існування у США та інших країнах так званого загального, прецедентного права, коли рішення су­дів є джерелом права.

Для абсолютної більшості європейських країн властива система континентального, писаного права, де джерелом права є закони та підзаконні нормативні акти, а судова прак­тика має підпорядкований характер. Тому система загальних судів, які підлягають праву, не може здійснювати конститу­ційний контроль.

 

 

174

Глава 13

У зв'язку з цим європейська система конституційного контролю передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Такими орга­нами є Конституційні Суди Російської Федерації, Республіки Білорусь, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії, Ні­меччини, Італії, Іспанії, Єгипту та ін., Конституційний трибу­нал у Польщі, Конституційна рада у Франції. Конституційний контроль за управлінськими рішеннями у Франції здійснює Державна рада, що очолює систему адміністративної юстиції.

Останнім часом деякі латиноамериканські держави піш­ли шляхом континентальної Європи і створили для здійснен­ня конституційного контролю конституційні суди або кон­ституційні ради (Бразилія, Колумбія, Коста-Рика).

У деяких країнах при здійсненні конституційного контро­лю нарівні зі спеціальними органами використовуються та­кож окремі елементи системи загальних судів. Так, в Італії, по­ряд з Конституційним Судом, зберігається можливість здійс­нення конституційного контролю загальними судами. Сторона у судовому процесі або суддя, дійшовши висновку про некон­ституційність закону, що підлягає застосуванню, можуть дане питання передати на розгляд Конституційного Суду.

У федеративних державах поряд з федеральними органа­ми конституційного контролю аналогічні органи створюють­ся і суб'єктами федерації (Німеччина, СРЮ).

Способи формування органів конституційного контролю різні, але в основному розрізняються три їх види: парламент­ський, позапарламентський і змішаний.

Парламентський спосіб застосовується у порівняно неве­ликій кількості зарубіжних країн. Так, у Німеччині члени фе­дерального Конституційного Суду обираються у рівній кіль­кості (по вісім) бундестагом та бундесратом (ч. І ст. 94 Ос­новного Закону), а члени конституційних судів земель — ландтагами. В Угорщині члени Конституційного Суду оби­раються Державними зборами (п. "л" ч. З § 19 Конституції), а у Хорватії (ч. І ст. 122 Конституції) — нижньою палатою парламенту (палатою представників) за поданням верхньої палати (палати жупанів).

Прикладом позапарламентського формування органу конституційного контролю є Японія, де 15 членів Верховного Суду призначає Кабінет Міністрів, а Головного суддю — імператор за поданням Кабінету Міністрів. Члени федераль-

 

Конституційний контроль у зарубіжних країнах        175

ного Конституційного Суду Австрії призначаються за подан­ням Національної ради та Федеральної ради.

У більшості зарубіжних країн застосовується змішаний спосіб, за якого у формуванні органів конституційного конт­ролю беруть участь представники різних гілок влади або са* мостійно, або сумісно. Наприклад, в Італії до складу Конститу­ційного Суду входять 15 суддів, що призначаються по одній третині президентом, парламентом на сумісному засіданні па­лат і вищими судовими інстанціями (касаційний суд обирає трьох суддів, державна рада та рахівна палата — по одному). Аналогічний порядок існує у Болгарії, де Конституційний Суд складається з 12 суддів, одна третина яких призначається пре­зидентом, одна третина обирається Народними зборами, і ще одна третина — загальними зборами суддів Верховного каса­ційного суду та Верховного адміністративного суду.

У Франції трьох членів Конституційної ради призначає Президент, трьох — голова Національних зборів і ще трьох — голова Сенату. Крім того, до складу Конституційної ради по праву входять колишні президенти республіки.

Конституційний Суд Російської Федерації складається з 19 суддів, призначених Радою Федерації за поданням Прези­дента Російської Федерації, а, наприклад, у Чеській Респуб­ліці суддів Конституційного Суду, навпаки, призначає Пре­зидент Республіки за згодою Сенату.

Уявляється, що змішаний спосіб формування органів конституційного контролю є найбільш оптимальним і демок­ратичним, оскільки він найповніше забезпечує реалізацію принципу поділу влади та баланс усіх гілок влади.

Як правило, для суддів конституційних судів, на відміну від судів загальної юрисдикції, установлюються тривалі тер­міни повноважень при забороні повторного обрання суддів. Так, у Німеччині термін повноважень — 12 років, у Франції, Болгарії, Угорщині, Іспанії, Італії, Югославії, Словенії, Македо­нії — 9, у Колумбії, Польщі, Хорватії — 8, у Словаччині — 7, у Монголії, Португалії — 6 років.

У ряді країн для забезпечення спадкоємності та стабіль­ності застосовується часткове поновлення складу Конститу­ційного Суду. Так, у Польщі та Колумбії кожні чотири роки оновлюється половина членів конституційних судів, у Фран­ції, Болгарії, Румунії, Іспанії кожні три роки — третина скла­ду органів конституційного контролю.

 

 

176

Глава 13

У зв'язку з цим необхідно розрізняти терміни повнова­жень, установлені для Конституційного Суду й окремо для його членів.

У деяких країнах повноваження органів конституційного контролю не обмежуються певним терміном. Так, згідно зі ст. 4 Закону про Конституційний Суд "повноваження Кон­ституційного Суду Російської Федерації не обмежені термі­ном". Законодавством Російської Федерації не передбачаєть­ся розпуск Конституційного Суду або припинення його діяльності. Припиняються тільки повноваження суддів Кон­ституційного Суду виключно через підстави, передбачені законом.

Кількісний склад органів конституційного контролю зару­біжних країн, як правило, невеликий і не залежить від кіль­кості населення або площі території країни. Так, якщо в Югославії 7 членів Федерального Конституційного Суду, у Франції, Румунії, Словенії, Македонії, Монголії — 9, то у Ні­меччині — 16, а в Росії — 19 членів Конституційного Суду.

У зв'язку з тим, що діяльність органів конституційного контролю має свої особливості та специфіку, до їх членів у багатьох країнах ставляться певні вимоги, а саме: підвище­ний віковий ценз, значний професійний стаж, особисті мораль­ні якості, заборона або обмеження політичної діяльності.

§4. Компетенція органів конституційного контролю

Повноваження органів конституційного контролю за Своїм обсягом різні в окремих країнах. Це залежить як від виду даних органів, так і від об'єктів конституційного конт­ролю, визначених законодавством конкретних країн.

Спільним для всіх органів конституційного контролю є розгляд справ про відповідність (несуперечність) законів та інших актів парламенту, актів президента, уряду, міністрів і деяких інших керівників центральних органів виконавчої влади, місцевих державних органів і місцевого самовряду­вання до конституції та конституційних законів.

При цьому слід зважати на те, що нормативні акти, вида­ні навіть одним органом, теж можуть мати свою ієрархію. Наприклад, закони, що приймаються парламентом, поді­ляють за юридичною силою на конституційні, органічні та

 

Конституційний контроль у зарубіжних країнах        777

звичайні. Тому органи конституційного контролю перевіря­ють відповідність звичайних законів не тільки до конститу­ції, а й до органічних і конституційних законів. Звичайно не підлягають конституційному контролю закони, прийняті шляхом референдуму, адже вони являють собою безпосеред­ній прояв народного суверенітету.

Акти органів виконавчої влади та самоврядування також перевіряються не тільки на їх відповідність до конституції та законів, а й на дотримування їхньої внутрішньої ієрархії, установленої конституцією та законами.

Як уже зазначалося, цю функцію органи конституційного контролю виконують, зазвичай, у тих країнах, де відсутня адміністративна юстиція.

Конституції багатьох країн містять норми, які установ­люють пріоритет міжнародного права над національним. У зв'язку з цим органи конституційного контролю перевіря­ють проекти міжнародних договорів або підписані міжнарод­ні договори до їх ратифікації. Якщо орган конституційного контролю виявить суперечність міжнародного договору кон­ституції, то він не підлягає введенню в дію і його ратифікація чи схвалення буде можливим тільки після внесення відповід­них змін до конституції (наприклад, ст. 95 Конституції Іспа­нії, ст. 54 Конституції Франції, п. 6 ст. 125 Конституції Ро­сійської Федерації).

Конституційний контроль містить не тільки розгляд пи­тань конституційності законів та інших актів, а й перевірку на відповідність до конституції і до законів дій державних ор­ганів і посадових осіб. Зрозуміло, що це, насамперед, сто­сується вищих посадових осіб держави -- президента, глази і членів уряду, суддів Верховного Суду та ін.. Рішення про неконституційність дій посадових осіб, як правило, спричи­няє їх усунення від посади за процедурою імпічменту. При цьому треба мати на увазі, що в одних країнах порушення конституції не вважається підставою для імпічменту (на­приклад, США, Франція, Російська Федерація), а в інших —■ вважається (Німеччина, Румунія, Болгарія).

Об'єктом конституційного контролю є акти та дії громад­ських організацій, які відповідно до закону мають певні влад­ні повноваження. Найчастіше конституційний контроль по­ширюється на створення та діяльність політичних партій.

 

 

178

Глава 13

Як правило, органи конституційного контролю вирі­шують спори про компетенцію між вищими державними ор­ганами, у федеративних державах — між федеральними ор­ганами державної влади суб'єктів федерації, а також між ви­щими державними органами суб'єктів федерації.

За скаргами на порушення конституційних прав і свобод громадян і за запитами судів органи конституційного контро­лю перевіряють конституційність закону, застосованого або належного до застосування у конкретній справі.

Важливим для правозастосувальної діяльності є право . органів конституційного контролю давати загальнообов'язко­ве тлумачення конституції.

Крім викладених вище повноважень органи конституцій­ного контролю у багатьох зарубіжних країнах мають різно­манітні специфічні функції. Так, відповідно до ст. 149 Кон­ституції Болгарії Конституційний Суд виносить рішення по спорах про законність обрання президента та віце-президен­та, народного представника. За Конституцією Словаччини (ст. 125—129) Конституційний Суд вирішує скарги на за­твердження чи незатвердження мандата депутата Націо­нальної ради, ухвалює рішення про конституційність і закон­ність виборів до Національної ради та до органів територіаль­ного самоврядування, вирішує скарги щодо результатів ре­ферендуму. У Франції Конституційна рада здійснює контроль за проведенням референдумів і виборів президен­та. Він може приймати рішення про скасування виборів. Під час здійснення формального конституційного контролю особливо виділяється дотримання конституційних умов і про­цедурних вимог, що стосуються, наприклад, видання акта або установленого порядку висунення обвинувачення Президента (наприклад, п. 7 ст. 125 Конституції Російської Федерації).

Незважаючи на численність повноважень органів кон­ституційного контролю, основною їх діяльністю є перевірка конституційності актів законодавчої влади.

§ 5. Порядок розгляду та вирішення справ в органах конституційного контролю

Конституції, закони про конституційні суди та їх регла­менти закріплюють загальну процедуру органів конституцій­ного  контролю,   яка  визначає   порядок  підготовки  справ,

 

Конституційний контроль у зарубіжних країнах        179

суб'єктів конституційного контролю, ведення судових засі­дань і винесення рішень.

Конституційний контроль у конституційних судах здій­снюється звичайно за правилами судової процедури, а у кон­ституційних радах — в іншому порядку.

Коло об'єктів конституційного контролю, тобто фізичних і юридичних осіб, а також державних органів, що мають пра­во звернення до Конституційного Суду, залежить як від під­ходу законодавця до цього питання у кожній конкретній країні, так і від категорії справ, підвідомчих конституційним судам.

В одних зарубіжних країнах коло суб'єктів конституцій­ного контролю досить широке, а в інших, навпаки, — вузьке. Так, згідно зі ст. 125 Конституції Російської Федерації Конституційний Суд вирішує справи про відповідність Кон­ституції за запитами Президента Російської Федерації, Ради Федерації, Державної Думи, однієї п'ятої членів Ради Феде­рації чи депутатів Державної Думи, уряду, Верховного Суду та Вищого Арбітражного Суду, органів законодавчої та вико­навчої влади суб'єктів Російської Федерації.

За Конституцією Республіки Болгарія (п. І ст. 150) Кон­ституційний Суд діє за ініціативою не менш як однієї п'ятої народних представників, Президента, Ради Міністрів, Вер­ховного касаційного суду, Верховного адміністративного су­ду та головного прокурора, а також громадських рад по спо­рах між органами місцевого самоврядування та центральни­ми виконавчими органами.

Досить широке коло суб'єктів конституційного контролю існує в Австрії, Іспанії та деяких інших зарубіжних країнах. Скорочення кількості суб'єктів конституційного контро­лю (Франція, Ірландія, Італія) приводить до того, що вико­навча влада (глава держави та уряд) уможливлює обмежен­ня повноваження законодавчої влади.

У деяких зарубіжних країнах передбачена процедура розгляду в Конституційному Суді індивідуальної скарги на порушення конституційних прав (Російська Федерація, Ні­меччина, Словаччина та ін.). Як правило, конституційна скарга може бути подана особою, конституційне право якої порушено, тільки після розгляду справи у звичайному судо­вому порядку.

Проте слід пам'ятати, що широке коло суб'єктів консти­туційного контролю можливе за умов розвинутої правової системи.

 

180

 

Глава 13

 

 

 

У тих країнах, де органами конституційного контролю виступають загальні суди, оспорювати конституційність за­кону чи іншого акта може будь-який громадянин, але тільки у зв'язку з розглядом конкретної справи, для вирішення якої застосовується оспорюваний закон (США, Австрія, Індія та ін.). В Японії громадяни мають право звертатися до загаль­ного суду з позовом про антиконституційність закону.

Виносячи рішення у справі, орган конституційного конт­ролю може визнати суперечливим конституції або весь за­кон, або окремі його положення.

За загальним правилом (виключення згадувалися вище) рішення органу конституційного контролю є остаточним і може бути переглянуто тільки ним самим.

Правовим наслідком визнання закону або іншого акта не­конституційним є те, що він повністю чи частково втрачає юридичну силу і не застосовується судами. Це стосується тих країн, де конституційний контроль передбачається кон­ституціями і в яких застосовується подальший конституцій­ний контроль. У решті країн опротестований закон чи інший акт формально не скасовується (це повноваження парламен­ту), але він не застосовується судами.

Найчастіше закон чи інший акт, визнаний органом кон­ституційного контролю неконституційним, вважається не­дійсним з моменту винесення рішення про це. Але, якщо за^ стосування даного закону або іншого акта призвело до сер­йозних порушень прав, накладення необгрунтованих чи наді мірних санкцій заподіяло істотні збитки, то опротестований закон чи інший акт визнається недійсним з того моменту, ю> ли він набрав сили.

Розглянутий вище досвід зарубіжних країн в організації та діяльності органів конституційного контролю дає змогу дійти висновку про те, що їх існування об'єктивно зумовле­но універсальністю контрольної функції, яка випливає з сут­ності публічності державної влади. Ці органи покликані забезпечувати на конституційному рівні, з одного боку, від­повідність законодавчих та інших нормативних актів до кон­ституції та конституційних законів, а з іншого — верховен­ства права в усій юридичній практиці та правозастосувальній діяльності органів виконавчої влади, у тому числі й дотрима­ння прав громадян.

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА